Дзвін, розбудив мою в задумі душу,

Дзвін, ранковий спокій дзвін порушив.

Він. Навічно він, тривожить серце на печаль.

Париж- це сон. А Нотр-Дам –це вічний жаль.

Кохання- це два полюси життя,

І без страждань нема ніколи каяття!

Як сяє сонце в чистій крапельці роси,

Так дай Вам Бог такої вроди і краси!

Циганка долю так наворожить!

По долі цій, не легко йти, ще важче- жить…

Ці слова написані мною рівно двадцять років тому назад. Початок нового тисячоліття.. Розпад колективного мислення. Обставини заставили мене перебратися з села в місто. Тоді в містах не вистачало вчителів. Влаштувався вчителем на окраїні великого промислового міста. «Читав» від географії до основ філософії. Діти, як діти. Але район люмпен-пролетаризований. Алкоголізм. Наркотики.

На першому ж занятті по філософії я поставив перед старшокласниками на стіл гранчастий стакан з водою, наполовину повний. І під загальний, всього класу, сміх ,запитав кожного індивідуально, що учень бачить?

-Більшість з присутніх побачила «гранчак.» Тому ви і сміялися. Сказав я.

-А правильно. Це –склянка. Вашого життя. Чим наповнити склянку- залежить від вас. Мене цікавить інше. На пів порожня склянка, чи на пів повна?

Одні учні бачили на пів порожню склянку, інші на пів повну. Після опитування підвів підсумок: «Філософія- це любов до мудрості. Правда, цивілізація до сих пір, не визначила що таке любов? А також, не розібралася в чому ж мудрість життя?.

Наші предки вважали, що якщо ти не можеш змінити ситуацію, в яку попав, мудрість життя полягає в тому, щоб змінити кут зору в сторону позитиву. Тобто, склянка життя на пів повна»

І для більш наглядного застосування цього постулату переказав стародавню японську притчу.

«Було це в далекі часи. Одна молода жінка подорожувала пішки по Японії. Одного разу вона не розрахувала часу денного переходу. Прийшла в поселення запізно. В які б двері та ворота вона не стукала, ніхто не відкривав. Був початок травня. Ще ночі дуже холодні. Їй ніде було переночувати. Вона притулилася до стовбура вишневого дерева. Чи то дрімала, чи то спала, стоячи. Та й диких звірів шастало в чагарниках не мало. Вже за північ вона проснулася від холоду. Було дуже -дуже тихо. І тут вона побачила на фоні чистого ясного неба повний місяць. Місяць освітлював вишневе дерево, все весільному білому цвіту! Вночі, коли жінка знайшла притулок ночівлі біля вишневого дерева, воно ще було темним. А за ці три –чотири години травневої місячної ночі дерево розквітало. Такої краси жінка в житті ніколи не бачила! Вона стала на коліна в сторону людського поселення, склала руки в знак найщирішої вдячності, дві долоні міцно прижаті одна до одної посередині губ і очей, і щиро подякувала людям цього поселення за те що вони не пустили її на ночівлю!

«Якби я спала під дахом, я ніколи б не побачила це найвище благословення життя-абсолютну тишу травневої весняної ночі, шепіт весняного повного місяця, і мить розквітання вишневої сакури!»

«Коли, ви вирощуєте в своїй душі вдячність, перед вами в житті завжди будуть відкриватися будь які закриті двері…» завершив я розповідь.

На занятті, був присутній директор школи.

-В нас діти дійсно закомплексовані, а чи не могли щось таке, творче придумати… Щоб вони повірили б в себе?

Я оживився.

-На першому вересня, у вас на лінійці співали двоє дівчат-близнюків. Мало того, що самі неймовірно красиві, так вони ще й співали божественно! Рідкісний талант! В Україні, ніхто, здається, не ставив мюзикл. Давайте, на їхньому таланті поставимо перший, чи один з перших, в Україні мюзикл!

Я був наївний та дурний. Не розумів, на що підписуюсь.

Дівчата-близнюки дали свою згоду відразу. Для них, співати- як дихати. А далі?. Школа була досить велика, та й учнів, по моїх мірках сільського вчителя, багато. Не менше шестисот дітей. Бажаючих творити не було. Я вже був признав поразку, як поріг актової зали , яка була і сценічною площадкою школи, не сміло переступили поріг двоє дівчат.

«-Ви ставите водевіль. Ми хочемо співати. І краще за сестер!»- сказала одна з гонором, якого і сама перелякалась.

Я послухав їх. Це був той випадок, що слухати їх спів не можна було. Але який вогонь бажання був у їх очах! Зітхнув. А друга, яка розуміла, як вони співають, з надією в голосі запитала: Склянка на пів порожня, чи на пів повна?»

-На пів повна! Я вам вдячний, навіть за те, що прийшли.

Ще раз зітхнув. Дав згоду. ( З дитинства сам найбільше мріяв співати, але всевишній талану не дав. Прим. Авт.) Сюжет мюзиклу, який прийшов в голову, простий. Зустрічаються два принца. Маленький принц з Парижу, з одно іменного твору Екзюпері та його ровесник з того перед міста, в якому я працював. Сперечаються, в кого життя цікавіше? Назва мюзиклу «Провінція і Париж». Кількість учасників вистави- дев’ять учнів . Не так багато проявили бажання творити «щось нове.» Вся школа зі скепсисом спостерігала за нашими діями.

Переписав тексти слів під музичну тему дванадцять відомих пісень того часу. На диво, за півроку репетицій дівчатка виспівалися, до рівня -«це можна слухати». В квітні була прем’єра вистави. Зал битком. Весь персонал школи і старшокласники. В артистів від страху очі з п’ятак. В мене теж. Час вистави 53- 57 хвилин. Попрохав «акторів». протриматись до 17 хвилини. На 17 хвилині вистави йшла пісня з мюзиклу Нотр-Дам де Парі (фр. Notre Dame de Paris) з однойменного твору Віктора Гюго, в перекладі українською. Це був чотирнадцятий варіант тексту!!! «Дзвін розбудив мою в задумі душу…» (Текст на початку статті. Прим.авт). Цю пісню у французькому мюзиклі співали три виконавці- чоловіки. В сутанах. В нас- четверо дівчат підлітків. Теж в сутанах. Всі вони стояли на задньому плані сцени спиною до залу. По черзі поверталися лицем в зал, коли вели свою вокальну партію. Закінчення пісні. Кода. І ось після останніх слів останнього куплету: «Циганка долю так наворожить! По долі цій, не легко йти, ще важче-жить…» всі четверо вийшли на авансцену і різким рухом, одночасно, скинули з себе сутани… і зал ахнув. Дівчата стояли оголеними, в красивих однакових купальниках. З довгими косами до п’ят. Власними косами. В залі абсолютна тиша. Мить загального катарсісу кожного з глядачів, з приводу осмислення власної долі. Потім шквал! Бурею оплески, тупіт ніг…

Пройшов рік навчання. Дівчата попідростали. Стали красунями. І в травні місяці на уроку географії , десь опівдні, ми пішли в місцеву, кам’яну балку колишнього річища однієї з притоки річки Дніпра. Якраз розквітали сади. Гули бджоли. Люди поралися на своїх огородах. Десь далеко-далеко вдарив дзвін старої сільської церкви. Діти розбрілися по балці. І раптом на вершині місцевої скелі, що звисала над всією балкою, зазвучав спів. Чистий як джерельна вода. Свіжий як ранкове сонце. Дует. Голоси сильні. В травневому повітрі спів відбивався від кам’яного днища балки і летів вільним птахом далеко за кілометри- по білих садках та огородах, вздовж всієї балки. Люди на огородах припинили працю і в задумі слухали.

Дзвін, розбудив мою в задумі душу,

Дзвін, ранковий спокій дзвін порушив.

Він. Навічно він, тривожить серце на печаль.

Париж- це сон. А Нотр-Дам –це вічний жаль.

В Коханні- єдність полюсів життя,

Та без страждань нема ніколи каяття!

Циганка долю так наворожить!

По долі цій, не легко йти, ще важче-жить…

Так дай Вам Бог такої вроди і краси-

Як сяє сонце в чистій крапельці роси!,

Співали дівчата, ті, яких ще рік тому назад, слухати не можна було! Склянка життя була повною по вінця.

…Пройшли два десятиліття. З п’яти дівчат, що приймали участь у тодішній дитячій виставі «Провінція і Париж» чотири стали професіоналами. Співають по всьому світу. В Китаї, Японії, по всій Європі. І Парижі теж. Дарують світу красу української пісні і щирість української душі.

…Коли ми вирощуємо в своїй душі вдячність, перед нами в житті завжди будуть відкриватися будь які закриті двері! І тоді ми маємо здатність приймати благословення життя: чути тишу травневої ночі, слухати як з вами розмовляє місяць, і бачити мить розквітання вишневого дерева!

…Як сяє сонце в чистій крапельці роси, так дай Вам Бог такої вроди і краси!

Публікація в даній рубриці, стала можливою за сприяння керівництва Магдалинівської громади та підтримці Німецького фонду EVZ (Пам'ять, Відповідальність і Майбутнє). 

Девіз діяльності фонду EVZ (Пам'ять, Відповідальність і Майбутнє). 

в цих словах: «Давайте візьмемо на себе відповідальність. Разом. За минуле, теперішнє, майбутнє. За рівну гідність і рівні права всіх людей». 

Громадська організація «Магдалинівська спілка в’язнів жертв нацизму» є солідарним провідником політики фонду.

 Синиця Д.Д. Практичний психолог