Чаша віри

  … В ранній юності  я захоплювався оповіданнями американського письменника О. Генрі. 

     Серед улюблених, і до сих пір, залишається його оповідання «Останній листок». Сюжет:  

Америка, кінець дев’ятнадцятого століття.  Пригород Вашингтона. Осінь. В готелі захворіла і помирає від запалення легень молода дівчина Джонсі. Хвороба прогресує. Дівчина втрачає надію на одужання. Дивиться у вікно і каже: «Я помру в той день, коли з дерева впаде останній лист». Кожного ранку вона підходить до вікна. Разом з падінням листя  від неї відривається і її життя. 

   Їх було сто, осінніх листків. За декілька днів залишилось шість. Настав день, коли на дереві залишився останній лист. Дівчина безнадійно підійшла наступного ранку до вікна. Лист висить. Значить, ще день життя є. Ще один ранок- лист висить.  Дівчина одужує. Настає день, коли вона виходить на вулицю і підходить до дерева. Бачить- останній лист намальований і прикріплений до дерева. 

    …Про хворобу  дівчини  почув один дорослий постоялець  цього мешкання- старий чудакуватий художник. Холодної осінньої ночі, він прикріпив під холодним осіннім дощем, намальований ним осінній листок. Сам же промокнув, схопив запалення легень, і помер.

Чаша надії

    …Я навчався з нею на одному курсі театрального училища. Звали дівчину Надя. Добра, чуйна, весела, талановита. Конкурс серед дівчат в ті часи, тридцять- сорок бажаючих на одне місце. Вона поступила  на п’ятий рік. Бог нагородив її талантом, але не дав краси. На мою думку і понині, це була єдина дівчина в світі, якій завжди був потрібний макіяж. За відсутності цієї, клятої нею, краси, чотири роки підряд,  їй, на творчому конкурсі завжди не вистачало цього клятого одного балу, щоб стати студенткою. Тоді, на третій рік провалів, вона пішла служити в армію колишнього Радянського союзу бібліотекаром. Це надавало  право поза конкурсного вступу.

  На останньому курсі   нас, двох- мене та її, направили піднімати художню самодіяльність однієї з військових частин міста, де ми навчались. Частина була закритого типу. Поява будь якої спідниці у військовій частині- це завжди фурор.  Координував наші творчі дії, з боку військової частини -сержант, музикант духового оркестру Віктор. Веселий, симпатичний, іронічний та ще і розумний хлопець. Звичайно, він фліртував з Надею. Надя ж, закохалася в нього по вінця!  Ми ж з Віктором, зійшлися на основі однакового сприйняття гумору. Стали приятелями. Тим більше, я не давно відслужив армію, він же- закінчував службу. В день, коли Віктор звільнявся з  армію, ми домовилися з ним влаштувати нічний загул. Надя посмутніла. За декілька днів до нашого загулу, до мене підійшла сумна Надя з одним проханням. Незвичним і оголеним, беззахисним водночас. Такого сюрпризу мені життя ще не дарувало. Вона попрохала мене, щоб я вмовив Віктора залишитися в місті ще на декілька днів, щоб він Віктор, переночував з нею… На більше вона не претендує.

    Десь о першій годині ночі по демобілізації Віктора, вже напідпитку я  «ошарашив» Віктора проханням Наді. А нічого було фліртувати! 

Віктор був чуйною людиною.

-Тебе , можливо в житті, ніхто не буде любити так, як полюбила Надя! Без претензій! Сказав я.

-ото ж , в тому і вся біда, що без претензій! Зітхнув Віктор. Та я ж ніколи не думав, що так серйозно!

-Слухай! Подаруй Наді хоч якусь Надію! Запропонував я.

 Наді –Надію?  Гіркий каламбур. Ще раз гірко зітхнув Віктор.

 І тут я згадав улюблену  новелу О. Генрі «Останній листок». Переповів її Віктору. Ми вже не пили.

 Цілу ніч він писав листи Наді. Написав шість.  Всі були пронумеровані. Моя задача була раз в місяць відправити його лист з будь якого міста Радянського Союзу Наді, на її домашню сільську адресу. Вона колись про мовилась Віктору.  Сюжет останнього листа намітив я. Він повинен бути відправлений лише через півроку. Зміст- Віктор не поступив на військового диригента, як хотів, і поїхав на заробітки чи то в Магадан, чи то на Колиму.

  Півроку, в молодості, достатньо великий час. Через ці півроку, я поступив на службу в театр, де працювала Надя.  Вона стала кращою молодою актрисою театру. На неї пішов глядач. Ніякої фальші! Іронічна, розумна з таким же  безпосереднім сміхом як у Віктора, і це на сцені! В житті- скромна і мовчазна. В чоловічій компанії головний режисер   театру Краснодій казав:

- В мене  достатньо красивих ляльок на сцені. А ось справжня актриса –одна! Так що мені повезло!

 Закохався в Надю, здавалося б, безнадійно, монтажник сцени Анатолій. Ще через декілька місяців по театру пронеслися слухи, що в Анатолія і Наді скоро весілля. Запрошення на весілля отримали всі молоді працівники театру, і не тільки. Окрім мене.  За тиждень до весілля до мене підійшла Надя.

-          В мене прохання. 

Довго мовчала. Потім прикусила до болю губу. Ледь стиха промовила.

-Не приходь на моє весілля. Я отримала сім листів від Віктора.

Я мовчав. Листів було шість. Де взявся сьомий?

- Якби я їх не отримала, я б мабуть, зійшла з розуму. Або щось зробила з собою… Анатолій мене любить, як я любила Віктора. І я все таки жінка…

Ми обоє довго мовчали.

-Ви прокололися в останньому, сьомому листі. Тільки ти на курсі знав, що я колись служила бібліотекаром в армії. Ти був єдиний, але найбажаніший гість на моєму з Віктором, весіллі. Весіллі, яке відбулося  лише в моїй уяві. Не приходь!

Я виконав її прохання. Ще через декілька місяців я розрахувався з театру.

Чаша любові.

…Про пливли в часі цілі  десятиліття. Російсько-українська війна. В березні 2023 року до мене звернувся один з військових командирів добровольчої частини. Його піхотний підрозділ виходив на перепочинок  і поповнення,  після десяти місяців пекла боїв  за Сєверодонецьк, Ізюм, Бахмут. Звернувся з проханням психологічної реабілітації бійців, наскільки це можливо.

  Я поселився на тиждень в  те приміщення, де проживали бійці. Вони днями і ночами спали. Уві сні ще довоювали. Ліжка двоярусні. Голі сітки. Ні подушок, ні покривал. Зате тепло. Сусідом моїм найближчим, по ліжках, був досить таки-незграбний, добродушний, на пів присліпуватий, в окулярах з великими лінзами, солдат. Я бачив в житті майже сліпих художників. Але кулеметника в окулярах –перший раз. З солдатського в нього тільки було ім’я – Ваня. Він протягнув мені свою каску.

 -Візьміть, обмотайте її своєю курткою. Ось вам і подушка. Сказав Ваня.

- А ти? Перепитав я.

- В мене наплічник є. Він в мене і подушка і покривало. Відповів Ваня.

   Його історію я вже знав. Ще в 2014 році в невеликому шахтарському містечку біля Донецька, де він проживав, за проукраїнську позицію його приговорили до розстрілу. Без суду і слідства. Однокласник-мент, що перейшов на сторону сепаратистів, попередив його,  пізно ввечері, що за ним приїдуть вночі, ще до світанку. Ваня вийшов з рідного дому в чому був,  більше тижня блукав, на пів сліпуватий по лісах. Доля його вивела в українську сторону. Записався в добровольчий батальйон, став кулеметником. Кулеметник, в будь якому піхотному підрозділі, перший кандидат в добровільні смертники. В добровольчому батальйоні- майже без шансів.

  Ваня  взяв свій наплічник і рішуче положив собі під голову. Раптом наплічник розв’язався. З нього посипались якісь пластмасові фігурки. Багато.

 Я став піднімати. –Що це? Зачудовано перепитав я Ваню.

-          А це персонажі японського аніме. Пам'ять дитинства! Все що маю.

Я закляк. Ваня назвав мені назву фільму, я її відразу забувся.

…Вже на початку повномасштабної війни в 2022 році 152-двох міліметровий снаряд розірвався в їх домашньому будинку, де все ще проживали його батьки. Загинули всі. Батько, мати і менша сестра. Школярка.

Ваня безпорадно сів на скрипуче бильце ліжка.

-В одному з боїв я прикривав відхід групи.  

Промовив Ваня. -Клали на мене міни і снаряди густо. І сто двадцятки, і сто п’ятдесят другі. В мене спали окуляри. Нагнувся, заплутався в якісь проводах. Впав.  Поки піднявся, на місці, де повинна бути моя голова, на бруствері розірвалася міна. Знесло все. З кулемета і цурки не знайшли. Ваня замовк. Протираючи безпорадно  слонові, великі лінзи, він тихо запитав мене, щоб ніхто не чув:

-Я буду жити?

Мене заціпило надовго.

 -В тебе є дівчина?

-Так оживився Ваня. -Живемо три роки. Правда нерозписані. Та все ніколи! Вона з того містечка , що і я . Обоє чудом живі залишилися!

-Любить?

Ваня ствердно кивнув головою

-Так чого ти до сих пір тут, а не біля неї? Вас вивели не менше як на місяць. Ви десять місяців в окопах.

-а що можна? Наївно  запитав Ваня

- Можна. Відповів я. Тільки не гайте[U1]  час. В древніх ведичних трактатах я читав, що зачаття нового життя зберігає життя батькам, в будь яких ситуаціях.

 У Вані засяяли очі.

 Того ж дня я переконав командира батальйону про необхідність відпустки Вані на два тижні. Командир знав Ваню особисто. Знав його історію. Наступного дня я проводжав Ваню до його дівчини. 

Через вже два місяці їх підрозділ знову зайшов в пекло боїв. Час від часу я зв’язуюсь, по можливості з командиром. В кінці розмови, крізь острах, запитую: як там Ваня?

_Живий твій Ваня. Правда контужений. Так хто з нас не контужений?

 ... У Люцини Хворост є пісня  « Брати і сестри». Рефреном-приспівом там пливуть, осмислені гірким буттям  літньої людини чудові слова:

« …Брати і сестри! Об чім печаль, об чім жура! Літа і весни, мов чаші сповнені добра! Добра і миру! Пошли нам бог вина і сиру, тож ген зневіру! За ким вмирати не пора!»

  В цьому,  часі, нашому з Вами часі, гіркого трагедійного буття  даруймо ж один одному, хто що може: «чаші сповнені добра» … хто віру, хто надію, хто любов.

 А ще краще все разом: і віру, і надію, і любов….

Публікація  в даній рубриці, стала можливою за сприяння керівництва Магдалинівської громади та підтримці Німецького фонду EVZ (Пам'ять, Відповідальність і Майбутнє). 

Девіз діяльності  фонду  EVZ (Пам'ять, Відповідальність і Майбутнє). 

в цих словах: «Давайте візьмемо на себе відповідальність. Разом. За минуле, теперішнє, майбутнє. За рівну гідність і рівні права всіх людей». 

Громадська організація «Магдалинівська спілка в’язнів жертв нацизму» є солідарним провідником політики фонду.

 Синиця  Д.Д.  Практичний психолог.