Народився 21 січня 1984 року в місті Ленінськ-Кузнецький Кемеровської області (Російська Федерація). З дитинства мріяв про військову службу, мужність і гідність у його серці жили з перших років. Після закінчення строкової служби доля привела Миколу в самісіньке серце подій Революції Гідності. Він був серед тих, хто стояв на Майдані за свободу і честь українського народу.

У 2014 році добровольцем вступив до 11-го батальйону «Київська Русь», з яким звільняв Карачун, воював під Дебальцевим. Саме там отримав перше важке поранення — снайперська куля влучила в голову, коли Микола, командир відділення і БМП, їхав на броні. Впав, зламав ключицю, три доби перебував у комі в Київському військовому шпиталі… Проте вистояв. І повернувся до строю.

Далі – бої за Шахту «Бутівка», де він спершу воював у складі батальйону, а згодом – підписав контракт із легендарною 93-ю бригадою «Холодний Яр» і тримав позицію понад 40 днів. Після цього – оборона Жолобка, де разом із побратимами тримали оборону втрьох. Ворог намагався взяти їх в облогу, та Микола не здався. Там він отримав друге важке поранення: позаду розірвалась 120-мм міна, уламки влучили в голову. Частину дістали в шпиталях Дніпра і Києва, проте три уламки так і залишилися в його черепі.

Миколу було визнано інвалідом війни ІІ групи, виключено з військового обліку. Але знову — без вагань — 24 лютого 2022 року він першим з’явився до військкомату ще до оголошення воєнного стану. Разом із дружиною вступив до лав ОР1, і їх обох зарахували до 60-ї окремої механізованої бригади 97-го батальйону.

Там він створив мобільні групи, а згодом очолив розвідку. Брав участь у звільненні сіл Новоселівка, Чарівне, Білогір’я Запорізької області, Потьомкіне Херсонщини. У Херсонській операції отримав важку контузію, після якої вже не зміг повернутись до бойових дій.

Його серце, обтяжене болем втрат побратимів, постійним лікуванням і знеболювальними, зупинилося 25 грудня 2023 року. Та не зупинилася пам’ять про нього.

Микола був не лише воїном, а й символом нескореності українського духу. Його життя — це шлях самопожертви, відданості та глибокої любові до України.

Нагороди Миколи Петровича:

• Орден «За мужність» III ступеня
• Медаль «За оборону рідної держави»
• Медаль «За гідність та патріотизм»
• Медаль «За жертовність і любов до України»
• Знак пошани
• Медаль «Захиснику Вітчизни»
• Медаль «За військову доблесть»
• Медаль «За заслуги перед Збройними Силами України»
• Нагрудний знак «Ветеран війни»

... та ще багато інших, частину з яких уже неможливо знайти, але їхня цінність — у серцях тих, хто знав Миколу.