Сторінка безсмертної історії Героя України Семена Шикоряка

Прізвище, ім’я, по батькові: Шикоряк Семен Михайлович

Військове звання: солдат

Посада: солдат взводу розвідки Сил спеціальних операцій «Азов» Київ.

Дата та місце народження: 26 грудня 1999 року, село Мар’ївка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

Дата та місце загибелі: 16 березня 2022 року, село Мощун Бучанського району Київської області. 

Дата та місце поховання: 2 квітня 2022 року, село Мар’ївка Магдалинівського району Дніпропетровської області

Обставини загибелі: загинув при виконанні бойового завдання в районі села Мощун Бучанського району Київської області.

Інформація щодо нагород: за поданням кафедри військової підготовки Університету митної справи та фінансів, Всеукраїнським об’єднанням «Країна» наказом від 25 червня 2022 року № 174 нагороджений «ОРДЕНОМ МУЖНОСТІ» (посмертно). Розпорядженням Київського міського голови від 19 травня 2023 року № 398 відзначений нагрудним знаком «ЗА СПРИЯННЯ ОБОРОНІ КИЄВА» (посмертно). Розпорядженням Дніпровського міського голови від 02 грудня 2024 року № 3-2/12-рк нагороджений пам’ятною медаллю «ЗАХИСНИКУ ВІТЧИЗНИ» (посмертно).

День пам’яті

«Ангел, народжений серед людей» — це пам'ятний захід, присвячений Семену Шикоряку, загиблому Герою російсько-української війни.

На честь дня народження воїна-добровольця Семена було встановлено 22-метровий флагшток, що символізує вік його героїчної загибелі. Цей величний символ став особливим подарунком до його 23-річчя, який Семен, на жаль, зустрів посмертно.

Щороку біля Мар'ївського сільського будинку культури відбувається урочистий меморіальний захід. У цей день на пам’ятному флагштоку піднімають Державний Прапор України під супровід Гімну. Лунають патріотичні пісні, сповнені смутку, слова шани та вдячності. Присутні схиляють голови перед світлою пам’яттю Семена Шикоряка та всіх полеглих Героїв України. Ця священна мить єднає покоління — тих, хто захищає, і тих, хто пам’ятає.

Біографічна довідка

Народився 26 грудня 1999 року в с. Мар’ївка Магдалинівського району Дніпропетровської області.

У 2005 році Семен був зарахований до першого класу Мар'ївської школи. У класі він був наймолодшим учнем, тоді йому було лише п'ять з половиною років. Та це не стало на заваді: з перших днів Семенко виявляв особливий інтерес до навчання, старанно та охайно виводячи перші літери. Ріс надзвичайно допитливим хлопчиком, що вимагав пояснень на всі питання, які його цікавили. Дитинство та юність Семен провів у рідному селі. З друзями та однокласниками він завжди був ввічливим, щирим та порядним. Він дуже любив свою родину, опікувався молодшими братами і часто розповідав про їхні спільні пригоди.

Ще під час навчання в початковій школі в ньому проявилися глибоке почуття справедливості, патріотизму та любові до рідної землі. Було очевидно, що ці якості вже міцно вкорінилися в його маленькій душі. Він виділявся серед однолітків: завжди відстоював власну точку зору, був творчою, самостійною, незалежною та сильною особистістю, проте водночас доброю та чуйною. Для молодших братів, Всеволода та Івана, Семен був беззаперечним взірцем для наслідування. З підліткового віку він мав незмінну патріотичну позицію, яку ніколи не приховував.

Семен часто ставив питання щодо нашої історії: «Мам, чому ми не вчимо справжню історію? Чому все так заплутано?». Багато уваги і часу приділяв питанням історії та культури. У шкільні роки він став справжнім авторитетом не тільки для своїх друзів, школярів, а й для вчителів.

 В 11 класі зарекомендував себе як справедливий, рішучий, відповідальний і активний юнак. Його обрали президентом школи. Він завжди приймав обґрунтовані рішення, демонстрував справжні лідерські якості та надихав інших своїм прикладом. Семен захоплювався футболом та шкільним туризмом. З туристичною групою відвідав Карпати та Крим (до окупації).

 Після закінчення школи, у 2016 році вступив до Дніпропетровського університету митної справи та фінансів за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини. Право. Правоохоронна діяльність». У 2021 році розпочав роботу в Головному управлінні Державної податкової служби у Дніпропетровській області на посаді головного державного інспектора відділу судових справ. Того ж року вступив на кафедру військової підготовки Університету митної справи та фінансів за військово-обліковою спеціальністю. У червні 2020 року здобув ступінь бакалавра за спеціальністю «Право», а в січні 2022 року закінчив магістратуру за спеціальністю «Міжнародні економічні відносини. Правоохоронна діяльність». Планував вступити на факультет психології, але, на жаль, не встиг…

Громадська діяльність

 Семен був Легіонером української молодіжної громадської організації «Центурія»

Військова служба під час повномасштабного вторгнення

Почалася війна. Єдине його рішення ― стати на захист своєї Батьківщини. Мати вмовляла не йти, але у відповідь чула: «Мамо, а хто як не я? Якби всі були такі, як я, то й війни не було б». 

24 лютого 2022 року молодий юнак Семен, із позивним «Сем», добровільно долучився до лав Сил спеціальних операцій полку «Азов» Київ, щоб захищати свою землю та свою родину.

А вже за два дні до нього приєднався і батько, Михайло Семенович Шикоряк, вступивши до лав того ж полку. Батько героя зізнається: «Мені було дуже важко тримати автомат із думкою, що мій син робить те саме. Я просився, щоб мене перевели до його загону. А коли дізнався про загибель сина, я наполіг на переведенні з підрозділу охорони до розвідувального взводу, де служив мій син. У мене була одна мета ― помста».

Останні дні

16 березня 2022 року Семен Шикоряк загинув при виконанні бойового завдання в районі села Мощун Бучанського району Київської області.

Спогад від Катерини Тарасенко, куратора групи ЕМ16-1 спеціальності «Міжнародні економічні відносини» факультету економіки, бізнесу та міжнародних відносин

Сьома – чемний, чесний, чуйний. Ці три слова найбільше характеризують одного з найсвітліших студентів, яких я коли-небудь зустрічала.

1 вересня 2016 року, бувши 24 річною дівчиною, я вперше стала куратором найкращої, найулюбленішої, найпершої своєї групи. Було страшно? О, так… 13 хлопців в групі з 30 студентів.

«Та це ти попала, з поліцейського відділку вилазити не будеш», – говорили більш досвідчені колеги. По суті так і було, тільки забирала я звідти дівчат, які задавали жару. Проте жодного дня я не пошкодувала, що стала «квочкою», як вони мене називали, для своїх «курчат». Вже потім, коли мені давали кураторство над іншими групами, ті постійно дорікали: «Ви тільки своїх ЕМок любите». Та я й не заперечувала, бо так і було.

Безліч приємних моментів можна згадати: все ж таки ми були дружною, згуртованою групою. Найпершим нашим спільним випробуванням стала щорічна університетська благодійна ярмарка. Ніколи не забуду слова Сьоми: «Ви підкажіть як – ми зробимо, хоч і вночі». Так і було: Сьома і Аріна – права і ліва моя рука, недаремно вони й здружились. Вони керували своїми, на своїй же території – у гуртожитку. І в них це чудово виходило.

Після кожного свята я розуміла: буде продовження. Та Сьома з Ігорем завжди заспокоювали мене, мовляв: «Та що Ви переживаєте, ми пити не будемо, просто подивимось!» – я сміюся з цього й досі. Жоден спільний захід не обходився без участі Сьоми, він завжди й у всьому допомагав. Потрібно було занести сумки з передачами дівчатам у гуртожиток – Сьома (адже ліфт там, ще з моїх курсантських часів, майже ніколи не працював). Треба перенести меблі в університеті – Сьома. Сильний, мужній, надійний – так говорили про нього і дівчата в групі. Щоправда, про своє особисте життя він завжди мовчав, і я нічого не знала. Але розуміла, що такий красень без уваги ніколи не залишиться.

Коли я вперше прийшла до них у гуртожиток, була вражена чистотою та охайністю в їхній кімнаті. Хоча я не попереджала про свій візит, вони прийняли мене найкращим чином: напоїли чаєм зі смаколиками та мило поспілкувалися. Саме тоді я дізналася, що Сьома має двох братів. І досі я захоплююся батьками Сьома, адже так виховати синів – це велика шана, хвала і справжній героїзм. 

Із навчанням у Семена ніколи не було проблем: він усе складав сам, вчився чудово, і викладачі постійно його хвалили. Якось Семенко підійшов до мене, коли я вже збиралася додому з університету, і запитав: «Чи маєте Ви час? Хочу порадитись. Я прийняв рішення вступати на військову кафедру та здобувати заочно додаткову вищу юридичну освіту». Мене дуже тішило, що мої «дітки» приходили порадитись зі мною, вислухати мою думку, адже у нас зовсім невелика різниця у віці. Я була впевнена, що він з усім впорається, але мене цікавило одне: «З якою метою? Що спонукало тебе прийняти таке рішення?». Його відповідь вразила: «Я хочу змінювати нашу державу на краще», — сказав він, безапеляційно. Ми разом прямували до центру міста, і розмова лилася невпинно. Він чудовий співрозмовник, хоч водночас скромний і сором'язливий.

Дивним чином він справлявся з усім цим: і економічний факультет, і юридичний, і військова кафедра. Іноді навіть встигав на танці до народного ансамблю «Веселка». Хоча керівник, Сергій Іванович Жир, був дуже строгим, до Семена він мав особливу прихильність. Неодноразово казав мені: «Як правильно виховали його батьки, він мене вразив. Таким дітям хочеться допомагати. Його чекає світле майбутнє!».

Світле майбутнє…

4 роки пролетіли так швидко, важко було повірити, що мої «діти» – випускники, бакалаври. Ранкова лінійка викликала море сліз, ніхто не готовий був до того, що попереду доросле життя. Це перший рік, коли ввели ЗНО для вступу в магістратуру. Більшість знала, що далі продовжувати навчання не буде, тому ми організували чудовий випускний вечір. Всі пам’ятають, що Сьома не любив фотографуватись, але в той день він фотографувався з усіма. «Давайте зробимо ще з Вами декілька кадрів, бо як підете в декретну відпустку, то коли ми з вами ще побачимось», - говорив він. Не знаю з чого він тоді взяв, що я таки піду в декрет, але так і сталось.

До речі, восени Сьома був першим з групи, кому я розповіла про свою вагітність, саме через ті слова, сказані ним на випускному.

Приймальна комісія в магістратуру, 2020-й рік, ціле літо спостерігала його хвилювання, він не міг визначитись зі спеціальністю, на яку вступати, то на державну службу, то на правоохоронну діяльність, радився зі мною, з моїм чоловіком. Я бачила той сильний його порив щось змінювати в державному управлінні нашої країни, в обороні України… Вступивши, мені здалося, що Сьома заспокоївся. Ми почали говорити про аспірантуру, про наукового керівника, тему дисертації. Будували плани на його найближче майбутнє. Я впевнена, що все б вийшло. Адже він гідний кращого!

Мене дуже тішить, що наша група ЕМ16, частиною якої був і Сьома, залишається такою дружною та згуртованою. Ми проводили разом чимало часу поза університетськими стінами. Тепер ці теплі спогади живуть лише на фото, і як же приємно їх переглядати.

На жаль, через клятий ковід я пропустила їхній випуск з магістратури… Першим, хто мені написав, був Сьома: «Слухайте, вони без вас зовсім від рук відбилися!» (фізично я вже була в декретній відпустці з 6-місячним сином, але онлайн завжди була з ними). «Збиратися не хочуть. То в них робота, то ще якісь справи. Ви можете якось вплинути?!». І в нас вийшло: після мого одужання ми так атмосферно посиділи в кафе біля парку Шевченка. Ніколи б не подумала, що фото, зроблене 16 січня 2022 року, де поруч зі мною стоять двоє мужніх красенів, Семен та Ігор, може стати останнім. Важко повірити, що ми більше не зможемо зустрітися всі разом.

Про те, що Семен пішов захищати нашу країну, я дізналася від групи. Звісно ж, не здивувалася, адже цей порив служити Батьківщині я спостерігала протягом усього нашого знайомства. Розумію, чому він мені не повідомив особисто — я б відмовляла. Вийшовши на зв'язок, Семен написав: «Хто як не я?!»… Це риторичне питання. Сьома — гордість групи, гордість Університету, гордість батьків, гордість усієї України!

Біль розриває душу, адже на нього чекало світле майбутнє!

Велика шана та низький уклін батькам, які виховали такого мужнього та сильного хлопця – справжнього Героя України!

Спогади одногрупників

Мананкіна Карина

Хотіла б сказати декілька слів про нашого Семенчика. Це не просто хлопець, з яким ми познайомились на першому курсі. Уже тоді він показав, що він справжній чоловік! Завжди допомагав, підтримував. Настільки легкий та щирий, яких не так багато на цьому світі. Я в захваті від його виховання, від його навичок та простоти.

Ми дуже багато часу проводили за навчанням, але найбільше в моєму серці залишиться згадка, коли всі десь по місту гуляли, а ми збиралися разом у моїй чи його кімнаті та дивилися футбол. Було багато дискусій, суперечок, і так класно було проводити з ним час, що ми навіть не помічали годин.

Нам не вистачає його, дуже важко прийняти розуміння, що такого хлопця вже немає з нами. Я впевнена, що зараз він сидить за одним столом з Богами та бажає нам усім лише добра та миру. Він справжній, мужній, сміливий. Дякую долі, що маю честь бути знайомою з Семеном. Великий уклін батькам за найкраще виховання.

Черниш Людмила

Ми не були близькими друзями, але Семен був дуже гарною людиною. Це бачив і відчував кожен. Колись він вночі просто так приніс мені градусник. На першому курсі ми каталися з ним на автовокзал по квиток (хоча його можна було купити в інтернеті, але хто ж тоді знав). Його можна було попросити дотягнути величезні сумки з дому на п'ятий поверх без ліфта.

Іноді я підсідала до нього на репетиціях, і ми жартували з нашим керівником, який не виганяв його з «Веселки», хоча Семен не ходив туди три роки (і для всіх це був нонсенс, мовляв, як так?). Думаю, що Жир його просто полюбив і не хотів відпускати. Він дуже підтримував мене, коли я сильно переживала, що не вступлю на бюджет, попри те, що сам мав великі сумніви щодо свого вступу. Гадаю, у кожного з нашої групи знайдеться якийсь приємний спогад про нього. Семен у мене асоціюється з великим добрим серцем і світлом! Щиро вдячна йому за все!

Сотник Аріна

«Я не люблю фоткаться» - це була перша фраза, яку я почула від Семена, коли вперше познайомилась з ним на першому курсі в університеті.

Вже тоді можна було сказати, що він був сором'язливим, але добрим хлопцем. Я знала цю чудову людину всього шість років. Чому "всього"? Бо мені завжди не вистачатиме його!

Проте всього одного дня було достатньо, щоб зрозуміти, наскільки він неймовірний. Завжди був усміхнений, а наші чудові вечори в гуртожитку були надзвичайно шалені: ми любили збиратися в кімнаті й про щось теревенити.

Був дуже смішний момент, коли я дізналася, що він записався в гурт народного танцю. Звісно, я не повірила в це. Та коли на власні очі побачила, як він гарно танцює, зрозуміла, що талановиті люди талановиті в усьому! Також не можу не згадати, що в університеті Семену подобалося навчатися на предметах оборони, на виїзному paintball. Він тримав удар зі своєю командою дуже мужньо і згодом вступив на військову кафедру.

Семен завжди був готовий прийти на допомогу, всі посилки від батьків зі смачненьким були принесені його золотими руками до кімнати. Ми теж завжди були раді допомогти: чи то написати курсову, чи допомогти на екзамені, а навіть просто вислухати й підтримати його. Ми часто говорили про майбутнє з поставленими цілями, і воно було таким реальним. Нічого не можу сказати, окрім того, що все, що пов'язувало з ним, — це його мила усмішка та неймовірна життєрадісність до всього буденного. Не пригадаю того дня, як ми з ним почали дружити, але я добре пам'ятаю нашу останню зустріч, яка закарбувалася в серці назавжди. Ми отримали свої дипломи з магістратури та святкували, підкидаючи конфедератки.

Я сумую за ним, ми сумуємо за ним, але ж він завжди буде з нами, наш Сьома.

Добровольська Аліна

Перше, що я згадую, коли думаю про Семена, — це його відповідь на одній з пар у перший тиждень навчання в університеті. Тоді викладач запитав нас, чому ми вступили до Університету митної справи. Нас було тридцять людей, і я навіть не пам'ятаю, що сама відповіла, але я чітко пам'ятаю слова Семена: «Я хочу змінити нашу митницю, хочу боротися з корупцією зсередини. Хочу зробити свій внесок, щоб Україна стала кращою».

Це дуже приємний і водночас болючий спогад, адже він однозначно зробив нашу країну кращою, але віддав за це найголовніше. Мало хто в 17 років думав про такі речі. А ще побачити Семена без посмішки на обличчі було, здається, неможливим. Це людина, на яку можна було покластися. Він був дуже позитивним, розумним, гарним, милим та добрим хлопцем. Таким я його й пам'ятаю.

Брусник Валерій (сусід по кімнаті в гуртожитку)

Що я можу сказати про Сема?

Сьома був дуже впертим, амбітним хлопцем. До життя ставився легко, майже завжди був у гарному гуморі. Розважливий, жартівливий, подекуди любив і полінуватися, але робив це професійно та з усмішкою. Першим враженням було, що це абсолютно чиста дитина, не зіпсована оточенням та сьогоденням. Навіть здавалося, що десь він був архаїчним у своїх роздумах, бажаннях. Не гнався за актуальністю, більше поважав минуле.

В його характері чітко простежувалася позиція щодо України, якої, мабуть, на той час не було в жодного з нас в оточенні. Він був радикальним у цих поглядах і виявився правим. А загалом, Сем був малим, щирим, усміхненим і люблячим хлопчаком, який мав ще купу всього для себе відкрити в цьому житті. Мав нести свою справжність людям та реалізовувати свій потенціал. Він був другом, справжньою людиною.

Спогади побратимів

Корженко Богдан Юрійович, позивний «Адік», наставник Семена, української молодіжної громадської організації «Центурія» згадує: «Сем був для мене особисто вихованцем, побратимом і другом. Він з перших годин війни був з нами. Він не вагався – це справжній чоловік. Для багатьох він став добрим другом, прикладом ідейності та порядності. Він ніколи не здавався, ніколи не відступав. Він був великою людиною, справжнім воїном та щирим українцем. Семен був людиною твердих переконань. Боровся за Велику Україну! Якось він сказав: "Тут я не здобуду слави" і, не вагаючись, поїхав зі мною, отримавши вічну Славу! Це багато про що говорить, принаймні для мене. Він готувався і віддано хотів воювати, вбивати одвічного ворога. Палко любив свою країну, служив своїй Нації. Тепер він серед наших побратимів у Перуновому Полку».

 Шевер Артем Євгенійович, позивний «Процент», друг і побратим Семена згадує: «Із Семеном ми познайомилися на тренуваннях громадської організації «Центурія». Він був молодим, ініціативним хлопцем, сповненим ентузіазму, горів військовою справою і прагнув змінити армію на краще. Напередодні повномасштабного вторгнення ми підготувалися до війни як змогли: купили бронежилети, спорядження, якусь форму — все, що, на нашу думку, могло знадобитися. Домовилися триматися разом, щоб мати більше шансів вижити, або хоча б не загинути в перший день, бо це «зашквар». За день до початку повномасштабного вторгнення ми провели генеральну репетицію, обговоривши, що кожен робитиме в разі початку війни: хто кого забирає, хто куди їде…

Зранку 24.02.2022 мене розбудив телефонний дзвінок друга Адіка. Він сказав: «Здорова, збирайся, почалася війна». Я набрав Семена, і вже до кінця дня ми були в Києві. Так почався наш бойовий шлях.

Ми потрапили до Окремого взводу розвідки Територіальної оборони «Азов» Київ, під командування друга з позивним «Бот». «Сем» цим дуже пишався, адже це була справжня зграя воїнів-націоналістів. Далі був Мощун, перші бойові втрати, перший справжній бойовий досвід, перша справжня війна.

Дуже запам'ятався момент, коли ми роздобули чотири гранати Ф1, гемостатики та пару турнікетів. Ми поділили їх порівну, і нам здавалося, що тепер ми точно всіх уб'ємо і виживемо — головне триматися один одного, бо так більше шансів. Пам’ятаю його одвічний жарт: коли я перед бойовим виходом казав: «Запам’ятайте нас молодими!», а він мені у відповідь: «А ти тут до чого?». Це було передбачувано, але завжди весело.

Під час одного з бойових завдань друг «Сем» і загинув. Ми мали зайти в тил ворога, зачистити точку «ДОТ 410», отримати розвідувальну інформацію та вийти до своїх. Бойове завдання було виконано, після отримання розвідданих ми почали рух до своїх передових позицій, але натрапили на засідку ворога. Зав’язався стрілецький бій із переважаючим числом противника, в якому і загинув «Сем». Спочатку він отримав поранення в ногу, наклав турнікет і почав відповзати до нас під прикритим вогнем, але автоматна черга противника пройшлася чітко по ньому. «Сем» загинув.

Для мене він завжди залишиться веселим козаком, чесним, вихованим та завзятим, справжнім воїном, справжнім другом, справжнім патріотом!»

Гук Романа Володимировича, позивний «Бурий», розповідає: « Що я можу сказати за Семена? Я познайомився з ним на початку Київської битви. Перше враження було таким, що вся боротьба та всі попередні покоління, які боролися за незалежність України, можуть ним пишатися.

Він був молодий, і я сприймав його як наймолодшого брата в нашому підрозділі. Хоча Семен був ще юнаком, але на свій вік мав відвагу справжнього чоловіка та загартованого в боях воїна. Пам'ятаю, коли він ішов у свій останній вихід, я проводжав його. Коли він прямував до кінця коридору, моя рука ніби тягнулася до нього, немовби хотілося попрощатися чи зупинити його. Але у долі на кожного з нас свій план. Семен здобув вічне життя в бою, тим самим ставши частиною великого міфу і безсмертя про те, що українці — це нація вільних людей. Я дякую долі, що познайомила мене з таким відважним воїном, хоч на такий короткий час. Бути воїном — жити вічно!».

 Сім’я

Відважний воїн героїчно захищав рідну Україну, нашу свободу і кожного з нас. Понад усе любив свою маму, батька та братів. Умів бути надійним другом, з яким не було страшно навіть у бою. Усім серцем прагнув допомогти рідній країні, щодня наближаючи нашу Перемогу.

На нього чекали найрідніші — мати Галина Федорівна, батько Михайло Семенович і молодші брати Всеволод та Іван.

Батько — Шикоряк Михайло Семенович, народився 6 серпня 1974 року, солдат ІІІ окремої штурмової бригади. З перших днів повномасштабного вторгнення захищає Батьківщину від російського агресора. Нагороджений почесним нагрудним знаком Головнокомандувача Збройних Сил України «Сталевий хрест» (наказ від 04.02.2023 №240), нагрудним знаком «За сприяння обороні Києва» (наказ від 24.04.2024 №350) та знаком «За поранення» за участь в обороні міста Бахмута (24.04.2024).

Мати — Шикоряк Галина Федорівна, народилася 17 лютого 1978 року, проживає в селі Мар’ївка. Працює завідувачкою Мар’ївського сільського будинку культури-філії. За материнську мужність удостоєна почесної відзнаки «Орден матері бійця».

Брат — Шикоряк Всеволод Михайлович, народився 18 липня 2003 року, мешкає у місті Дніпро. Навчається в Університеті імені Альфреда Нобеля за спеціальністю «Право». Працював у Третьому апеляційному адміністративному суді на посаді секретаря.

Брат — Шикоряк Іван Михайлович, народився 14 грудня 2004 року, проживає у місті Дніпро. Студент Університету митної справи та фінансів, навчається за спеціальністю «Кібербезпека».

Дядько — Панасюк Федір Федорович, народився 10 липня 1983 року, солдат ІІІ окремої штурмової бригади. Нині захищає Батьківщину від російського вторгнення.

Вшанування пам’яті

26 грудня 2022 року Семену Шикоряку мало б виповнитися 23 роки…
Він прагнув, щоб над рідною Мар’ївкою, немов сонце над полем, замайорів

жовто-блакитний стяг України. Цю мрію не полишав у думках його друг — Микола Кучеренко. Коли стояв біля домовини загиблого друга, він дав священну обітницю: втілити в реальність образ вільної України, яким жив Семен.

 Разом - змогли.

Об'єднавшись, односельчани, друзі та рідні створили живий монумент — 22-метровий флагшток. Кожен його метр ніби кричить про рік короткого, але безмежно мужнього життя Героя, стаючи сторінкою його безсмертної історії. Цей величний стяг, встановлений у 23-й день народження, став його посмертним даром — не від людей, а для людей. Флагшток є священним знаком пам'яті нашого рідного Героя. Тепер тут, мов серце України, гордо майорить Державний Прапор — живе втілення нескореності, що шепоче нам: «Він житиме вічно».

 «Янголи Перемоги»: місце, де пам’ятають Героїв

 Меморіал пам'яті «Янголи Перемоги»

Меморіал пам'яті «Янголи Перемоги» присвячений українським воїнам, які загинули в битві за Мощун. Ця битва тривала з 27 лютого по 25 березня 2022 року на початковій фазі повномасштабного російського вторгнення в Україну. Меморіал розташований у лісі біля села Мощун Бучанського району Київської області.

Битва за Мощун стала однією з найзапекліших під час оборони Києва та переломним моментом у російському вторгненні. Основний удар російських військ взяли на себе військовослужбовці 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців (72 ОМБр) ЗСУ. Їм допомагали бійці Сил спеціальних операцій (ССО), підрозділи територіальної оборони, Національної гвардії, Сил спеціальних операцій «Азов» Київ, батальйон імені Сергія Кульчицького, бригади «Реванш», «Буревій», «Рубіж», спецпідрозділи ГУР, «Омега» та Іноземний легіон. Історія створення меморіалу

4 травня 2022 року в одному з окопів було знайдено тіло командира роти 72 ОМБр Бадрі Лолашвілі. Саме його родина виступила з ініціативою облаштування меморіалу в лісі, де відбувалися бої за Мощун. Окопи, що стали частиною меморіалу, кілька разів переходили з рук у руки під час боїв.

У червні 2022 року на місці трагедії рідні Бадрі Лолашвілі встановили йому пам'ятник. А 11 березня 2023 року на місці героїчної оборони Києва в селі Мощун, знову ж таки за ініціативи родини Бадрі Лолашвілі, було встановлено пам'ятний знак «Янголи Перемоги». Згодом родина Бадрі Лолашвілі заснувала Благодійний фонд його імені. Метою фонду стало вшанування пам'яті всіх захисників, які загинули на цій стратегічній ділянці фронту, та встановлення зв'язку з їхніми родинами.

Завдяки кропіткій і глибоко шанобливій роботі Фонду вдалося ідентифікувати 175 полеглих захисників Києва, серед яких 64 воїни, що героїчно загинули в боях за Мощун.

Рідні та близькі з усіх куточків України приїжджають до Мощуна, щоб зі сльозами на очах і з тремтінням у серці вшанувати пам’ять своїх синів, дочок, чоловіків і братів — Героїв, які віддали життя, боронячи столицю нашої держави в найтяжчі дні повномасштабного вторгнення.

Це місце стало не лише символом мужності й спротиву, а й священною землею скорботи, вдячності та єдності українських сердець.

Офіційне визнання та статус

21 березня 2023 року Президент України Володимир Зеленський взяв участь у церемонії вшанування пам'яті захисників України, які загинули під час оборони та звільнення від російських загарбників села Мощун на Київщині. Глава держави віддав шану полеглим Героям біля пам'ятного знака «Янголи Перемоги».

У вересні 2024 року Меморіал отримав статус культурної пам’ятки національного значення та увійшов до складу Національного музею-заповідника української військової звитяги.

Імена наших Янголів викарбувані не лише на інсталяції — світлині з QR-кодом, що відкриває сторінку пам’яті про життя і подвиг Героя, — яка височіє на території Меморіалу серед мовчазного мощунського лісу. Тут, у священній тиші бойових дерев, постійно звучать їхні імена — у шепоті крон, у подиху вітру, у трепеті сердець. Вони навіки вписані в історію України та збережені в живій і незгасній пам'яті вдячного народу.

 Світла пам’ять Героям. Вічна шана Янголам Перемоги.

Спадок

Семен Шикоряк був одним із тих, хто без вагань став на захист своєї землі, своїх рідних і близьких. Його мужність і відвага надихають мільйони українців, а його ім’я назавжди вписано в історію нашої держави. Він боровся не лише за сьогоднішній день, але й за майбутнє, в якому наступні покоління зможуть жити у вільній та незалежній країні.

Пам'ять

Ми ніколи не забудемо його жертовність і будемо пам’ятати кожного, хто віддав своє життя за Україну. Семен Шикоряк – це герой, чий дух живе у кожному з нас, нагадуючи про те, що свобода – це найвища цінність, за яку варто боротися. Нехай його пам’ять буде вічною, а подвиг – натхненням для всіх, хто йде шляхом захисту рідної землі.

Семен завжди буде прикладом та взірцем для підростаючого покоління та кожного з нас.