«Я — Руслан Чак. Моя війна за Україну»

Військовий статус: Солдат, мінометник 53-ї бригади у складі Збройних Сил України.

Позивний: Бамбелбі 

Ранні роки: Народився 30 січня 1984 року в селі Пролетарське Магдалинівського району. У дитинстві родина переїхала до села Мар'ївка. Батько, Чак Юрій Володимирович, пішов із життя 16 травня 1989 року, коли Руслан із сестрою Людмилою були ще зовсім маленькими. Після цієї важкої втрати їх вихованням займалися мама Надія Олексіївна і бабуся Саня, які стали опорою для дітей.

Освіта: У 1991 році пішов до першого класу Мар'ївської школи. У 1999 році закінчив дев'ять класів.

Кар'єра: З 2004 року був призначений на посаду робітника з обслуговування приміщення в Мар'ївській загальноосвітній школі.

Військова служба: Згодом був призваний на військову службу до Збройних Сил України. Проходив службу в Києві в інженерно-технічних військах. У 2005 році звільнився та повернувся до роботи в Мар'ївській школі. Знову родину настигло горе – добра, чуйна бабуся Саня пішла з життя 28 серпня 2007 році.

Сила родинної любові:

Мама була для Руслана святою людиною, її він любив і поважав понад усе. Вона виховала в ньому доброту, відповідальність і любов до близьких, які стали невід’ємними рисами його характеру.

Руслан щиро любив свою сестру Людмилу — їх завжди єднали теплі, довірливі й дружні стосунки. А його племінниця Кіра була для нього справжньою гордістю та невичерпним джерелом радості. Вона стала для Руслана всім — він любив її як рідну доньку, адже власних дітей не мав. Кіра була його світлом і натхненням, і він робив усе можливе, щоб вона почувалася щасливою.

Кіра часто зверталася до Руслана по допомогу з навчанням. Він був не лише турботливим дядьком, а й справжнім наставником: терпляче пояснював складні завдання, заохочував до нових знань і ніколи не залишав її без підтримки. Їхні розмови завжди були сповнені тепла, любові та мудрості. Руслан завжди знаходив для неї час — щоб вислухати, допомогти і надихнути на нові звершення.

Інтереси та характер: Руслан ріс доброю, чуйною дитиною, відзначався особливою емоційною теплотою та добротою. Від нього випромінювалася спокійна впертість, що допомагала йому досягати своїх цілей, але водночас він залишався дуже добрим, чуйним і завжди готовим допомогти.

Його добрий характер проявлявся у всьому: від того, як він ставився до близьких, до того, як піклувався про тварин, Він дуже любив собак і котів, завжди знаходив час, щоб пограти з ними або подбати про них.

Велика любов до літератури та знань була однією з основних рис Руслана. Він цікавився військовою історією, історією України, зарубіжною літературою , літературою до нашої ери та мемуарами Другої Світової війни.

Його розуміння світу не обмежувалося тільки шкільними предметами, він з радістю читав книги з географії, правознавства і вивчав історію різних культур і народів. Ці знання він часто застосовував у повсякденному житті, обговорюючи різні теми з рідними і друзями. Він міг вести цікаву розмову на будь-яку тему — від стародавніх цивілізацій до сучасних політичних подій.

Руслан також був любителем дивитися різні телевізійні програми про всесвіт, космос та інші наукові теми. Його завжди захоплювали нові відкриття, можливості людства та загадки всесвіту. Він часто влаштовував домашні "лекції" для рідних та друзів, розповідаючи про планети, зірки і те, як все це взаємопов'язано. Для нього це була не просто цікавість, а справжня пристрасть, якою він із задоволенням ділився з іншими.

У музиці віддавав перевагу енергійним і глибоким за змістом композиціям: йому подобався американський ню-метал гурт «Slipknot» і німецький індастріал-метал гурт «Rammstein». Музика допомагала йому не тільки відпочити, а й осмислити складні життєві питання.

Дружба, що жила в серці: Друзів у Руслана було небагато, але їхні стосунки були дуже міцними. Він дружив із Сергієм та Андрієм Кукузами, Михайлом та Юрієм Кислими, Олексієм Мирошниченком, яких знав ще з дитинства. А з Іваном Липитухою його пов’язали теплі товариські взаємини, що зародилися на роботі. Їхня дружба була не просто спільним проведенням часу, а справжнім братерством. Руслан завжди міг розраховувати на своїх друзів і, в свою чергу, вони на нього. Вони багато разів разом переживали важливі моменти життя, ділилися радощами і труднощами, що зміцнювало їхні стосунки. Спільні прогулянки, розмови до пізньої ночі, підтримка у важкі часи — це був справжній дух дружби, на якому ґрунтувалося життя Руслана.

Його дружба з рідними та друзями була основою його життя. Він був тим, хто не тільки любив, але й підтримував. З ним було легко спілкуватися на будь-які теми, від смішних випадків до серйозних обговорень майбутнього. Він був другом, братом і наставником, з яким можна було по-справжньому порадитись і завжди відчути підтримку.

 Слова, що стали пророчими: Руслан дуже любив свою країну, щиро переживав за її долю і говорив: «Головне, щоб не повторилася історія. Якщо люди не піднімуться і не допомагатимуть своїй армії – історія знову повториться».

Коли війна прийшла в дім:

 24 лютого 2022 року розпочалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Руслан, складаючи свої речі, почав готуватися до військової служби ще до отримання повістки,. Він узяв старий рюкзак Олексія – чоловіка сестри, який із 2014 року захищав Схід України від російських загарбників і з 2022 року перебуває у полоні.

Сестра Людмила, побачивши ці приготування, спитала: «Руся, куди ти збираєшся?» Руслан впевнено відповів: «Мене все одно призвуть». На це вона запропонувала: «Давай почекаємо, поки призвуть». Але Руслан твердо сказав: «Якщо не призвуть, я сам піду – я давав присягу захищати Батьківщину».

Він не знав, куди саме його направлять: до охорони, артилерії чи іншого підрозділу. Але для нього це було неважливо – Руслан чітко розумів свою місію і був готовий захищати країну від ворога будь-якою ціною.

Військова служба під час повномасштабного вторгнення: 

3 березня 2022 року Руслан був призваний на військову службу до лав Збройних Сил України. Перші збори він проходив у 26-й бригаді в Харкові, де займався охороною інфраструктури.

Ротації під час служби: У липні 2022 року відбулася перша ротація, і його другим місцем служби стало село Йосипівка, де він продовжив охороняти інфраструктуру. Позивний: Бамбелбі.

Наступна ротація була на деокупованій території, в районі населеного пункту Печеніги на Харківщині. Пізніше його перевели до 783-ї бригади поблизу Краснограда, де також виконував обов’язки з охорони інфраструктури.

Мінометний розрахунок: У травні 2024 року Руслан був переведений у 53-ю бригаду, де потрапив до мінометного розрахунку. Ця служба дуже йому сподобалася, оскільки, на відміну від охорони, робота мінометника була для нього більш захоплюючою. Йому було цікаво вивчати техніку коригування вогню, правильно здійснювати постріли та розуміти всі нюанси цієї важливої справи.

По Руслану стало зрозуміло, що мінометна справа — це те, чим він хоче займатися, і йому дуже подобалося це заняття. Він не планував залишати армію навіть після закінчення війни, і часто говорив: «Я з армії вже не повернуся». Це свідчило про його відданість та бажання продовжувати службу на благо країни.

Після проходження навчання Руслан приступив до виконання бойових завдань поблизу міста Костянтинівка. Тут він продовжував працювати мінометником і став важливою частиною своєї бригади.

Побратими відзначали, що він був надзвичайно досвідченим і вмілим у своїй справі. Руслан завжди підходив до своїх обов'язків з великою відповідальністю, демонструючи високий рівень професіоналізму та відданості своїй місії. Його знання та навички в мінометній справі дозволяли йому бездоганно виконувати бойові завдання, і він став справжнім прикладом для своїх побратимів.

Руслан Чак – вірний захисник, який пройшов бойовий шлях у лавах ЗСУ, виконував важливі завдання.

Останні дні: 28 серпня 2024 року, разом з побратимами, Руслан виконував бойове завдання в районі населеного пункту Неліпівка Бахмутського району Донецької області. Відданий військовій присязі та своєму обов’язку перед українським народом, він мужньо боровся за свободу та Незалежність України.

На жаль, під час виконання цього завдання Руслан загинув. Йому було лише 40 років, але його героїчний вчинок назавжди залишиться в серцях тих, хто його знав, і в пам’яті українського народу, заради якого він віддав своє життя.

Похований 5 вересня 2024 року в селі Мар'ївка.

Нерозривний зв’язок матері й сина: 

Мама… Надія… сильно… хворіла… Руслан разом із сестрою Людмилою та онукою Кірою стали для неї опорою у важкий час. Вони доклали всіх зусиль, щоб забезпечити їй лікування, підтримували морально і матеріально. Руслан узяв на себе витрати, необхідні для проведення операції.

Коли сестра збиралася відвезти маму в лікарню на операцію, вони отримали страшну звістку - загинув Руслан. Ця трагедія стала надзвичайно важким ударом для матері. Вона дуже любила своїх дітей та єдину онучку Кіру.

Вони для неї були сенсом життя, але втрата сина, який був для неї доброю і світлою людиною з золотим серцем, зламала її душу. Від скорботи і туги за сином вона швидко втратила сили й незабаром пішла з життя, приєднавшись до свого улюбленого сина.

Ця трагедія стала символом величезної любові й нерозривного зв’язку між матір’ю і сином.

Втрата сина зламала материнське серце. Від невимовної скорботи й туги вона швидко згасла… пішла слідом за своїм улюбленим сином.

Їхня історія назавжди залишиться в пам’яті родини та близьких як зворушливе свідчення самовідданості, турботи й глибокої любові, яка не зникає навіть після смерті.

Сім’я:

Після загибелі Руслана Чака в глибокій скорботі залишилися його найближчі рідні.

Мати — Чак Надія Олексіївна, яка не витримала втрати сина, померла 11 жовтня 2024 року від невимовної туги.

Сестра — Чак Людмила Юріївна, 16 лютого 1987 року народження, проживає в селі Мар’ївка. Працює продавцем продовольчих товарів у ФОП Хацевич.

Племінниця — Мирошниченко Кіра, 16 червня 2009 року народження, навчається у Мар’ївському ліцеї, проживає разом із мамою в селі Мар’ївка.

Зять — Мирошниченко Олексій Вікторович, 02 жовтня 1982 року народження, Головний сержант Сил спеціальних операцій «Азов» Маріуполь, герой і захисник, що стояв на передовій за свободу України, наразі знаходиться в полоні з 17 травня 2022 року.

Руслан був опорою для своєї родини — дбайливим сином, люблячим братом і добрим дядьком. Його загибель стала непоправною втратою для близьких, які зберігають його світлу пам’ять у своїх серцях.

Спадок: Руслан любив Україну, вірив у її майбутнє та мріяв про Перемогу. Він завжди залишиться у нашій пам’яті як взірець мужності, честі та самопожертви. Він залишив по собі не лише спогади, а й глибокий моральний приклад — як стояти за своїх, як бути гідним сином своєї землі, як любити по-справжньому. Його спадок — це не лише бойовий шлях, а й людяність, тепло серця, готовність підтримати, навчити, бути поруч. Це пам’ять, яку нестимуть не лише рідні, а й побратими, друзі, ті, кого він надихав. Руслан був тим, хто не здавався, і його приклад залишиться дороговказом для всіх, хто продовжує боротися за свободу і гідність України.

Пам'ять : Вічна пам’ять Герою! Руслану Чаку назавжди 40… У серцях рідних, друзів, побратимів він залишиться усміхненим, вірним, щирим — тим, хто завжди був поруч і ніколи не зраджував своїм принципам.

Його ім’я житиме в спогадах тих, хто знав його особисто, і в пам’яті вдячного народу, заради якого він віддав найцінніше — своє життя.

Руслан назавжди залишиться символом відваги, нескореності та справжньої людяності. Його не стало у цьому світі, але він — з нами: у нашій пам’яті, у наших серцях, у кожній молитві за мир і Перемогу.