Панченко Микола Анатолійович народився 7 червня 1988 року в смт Магдалинівка, Магдалинівського району, Дніпропетровської області.

У 1994 році розпочав навчання в Магдалинівській ЗОШ, в 2002 році закінчив 8-й клас.

З 01 вересня 2002 року навчався в Магдалинівському ПТУ № 88 за спеціальністю кухар, яке успішно закінчив 14 травня 2004 року.

В 2005 році одружився з Катериною Миколаївною Макухою, в цьому ж році в молодого подружжя народився син Юрій. Але прожили недовго, в 2007 році розлучився.

20 травня 2008 року був призваний на строкову службу до військової частини А4489 міста Феодосії, де займав посаду водія-електрика у підрозділі протиповітряної оборони, 5 травня 2009 року демобілізований у запас.

З 2010 року працював у вугільній галузі, 15 листопада 2010 року був прийнятий учнем гірника на Державне відкрите акціонерне товариство Шахта «Самарська».

14 березня 2011 року переведений учнем машиніста на шахту ім. Героїв Космосу, де отримав 5-й розряд. В цьому ж році Микола одружився вдруге, дружина Олена Володимирівна Шелюто, в 2020 році в подружжя народився син Тимофій.

7 липня 2015 року, згідно з Указом Президента України №15/2015 від 14.01 2015 року, був призваний до лав ЗСУ в рамках часткової мобілізації. Службу проходив у військовій частині 3036 (стрілецький підрозділ), 10 жовтня 2016 року демобілізований в запас.

З початком повномасштабного вторгнення Микола 3 березня 2022 року добровільно вступив до лав ЗСУ. Проходив службу у складі військової частини А7036, 108 окремої бригади на посаді командира інженерно-саперного відділення інженерно-саперного взводу інженерної роти. Мав військове звання молодший сержант, позивний «Коливан».

За час служби Микола отримав ряд грамот, відзнак, нагород:

- Нагрудний знак «Учасник АТО»;

- Медаль «За честь і славу»;

- Медаль «Ветеран війни – Учасник бойових дій»;

- Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» наказ №3031 від 19 грудня 2023 року.

- Указом Президента України №787/2024 від 27 листопада 2024 року орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Микола був надзвичайно світлою, розумною та цілеспрямованою людиною. Його шлях – приклад невпинного саморозвитку, прагнення до знань і глибокої внутрішньої культури. Він завжди навчався, розвивався, шукав нові горизонти, як у професійному, так і в особистому житті. Понад усе мріяв про мир в Україні, а ще він мріяв про сад з трояндами, виноградник, подорожі. До життя Микола ставився з добрим гумором. Він жартував навіть у найважчі часи, підтримував бойовий дух побратимів і завжди знаходив слова, які надихали. Він мав тонкий музичний слух, щиро любив музику, співав скрізь: вдома, в колі друзів і навіть на війні. Серед вибухів його пісні стали голосом спокою і тепла .

На війні Микола зустрів своє кохання – Єрофєєву Альону, волонтерку з Павлограда. Це була любов, яку він шукав усе своє життя і до останнього подиху беріг її у своєму серці.

Миколу любили за щирість, доброту, силу духу та готовність завжди простягнути руку допомоги. Справжній товариш, вірний друг, турботливий син і люблячий батько. У нього залишилось двоє синів – Панченко Юрій Миколайович - від першого шлюбу, та Панченко Тимофій Миколайович. Батьки – Антоненко Олена Володимирівна та Антоненко Анатолій Павлович (вітчим, який виховував його з двох років). Сестри – Недужко (Антоненко) Юлія Анатоліївна, Антоненко Аліна Анатоліївна, Антоненко Мар’яна Анатоліївна, брат – Антоненко Сергій Анатолійович.

Загинув 7 березня 2024 року внаслідок поранень, несумісних з життям, отриманих під час виконання бойового завдання в Запорізькій області Пологівського району село Чарівне.

Похований в селищі Магдалинівка Самарівського району Дніпропетровської області.