Щудро Юрій Васильович народився 08.08.1968 року в селі Осівці, Бучатський район, Тернопільська область. Навчався в місцевій школі. А далі разом з мамою переїхали до села Новопетрівки, Магдалинівський район, Дніпропетровська область, де продовжив навчання в Новопетрівській середній школі, здобув середню освіту у 1985 році.

Працював на будівництві в Україні та за кордоном. Перед мобілізацією працював в товаристві з обмеженою відповідальністю «СК» «Будінвест».

19.04.2022 року отримав мобілізаційне розпорядження. Проходив злагоджену військову підготовку в навчальному центрі «Десна» Чернігівської області в складі 66 Окремої Механізованої бригади Сухопутних військ.

17.05.2022 року разом з побратимами пережив масований обстріл навчального центру.

Далі служба в Збройних Силах України у військовій частині А7014 на Лиманському напрямку, виконання військових завдань, звільнення населених пунктів на Донеччині та Луганщині.

Зі спогадів сестри Бобро Віти Григорівни:

«Коли військовий підрозділ, де служив Юра, направили на схід, ми вирішили не говорити мамі, не хвилювати її. Вона була переконана, що син ще в «Десні». Це її трохи заспокоювало. Юра дуже любив маму.

По дорозі ворог намагався обстріляти військовий потяг, хлопцям ненадовго довелося затриматися в полі неподалік міста Дніпра. Це був останній шанс на нашу з ним зустріч. Але, на жаль…

І далі почалося його пекло! Не знаю, чи був він готовий морально. Але думаю, що ні. Він робив те, що мав робити чоловік – захищати. Ми часто говорили по телефону, я, як могла, підтримувала його. Кажуть, що є знаки долі. Мабуть, вони є насправді. Одного разу в Магдалинівці я робила чергову закупку необхідних для нього речей, рвучкий вітер шарпнув з прилавка вінок зі штучних квітів і кинув мені під ноги. Такі віночки приносять на могилки близьких людей. Пізніше я згадала про той знак.

Йшов час. Довгими осінніми вечорами я чекала його дзвінків, раділа, коли він говорив, що все добре. Але я добре розуміла ціну тих слів.

Я мала за честь бути знайомою, нехай навіть віртуально, з його командиром, дуже гарною людиною Білашом Григорієм Андрійовичем. Під його керівництвом хлопці встигли багато принести користі, звільнили десятки населених пунктів на Донеччині, крок за кроком рухалися вперед, клаптик за клаптиком відвойовували територію своєї землі.

Останній раз ми говорили з Юрою в обідню пору 4 жовтня. Хто ж міг подумати, що то була остання наша розмова…

У пам’яті спливають хвилюючі моменти дитинства. Це саме брат вибрав мені ім’я Віта і цим пишався. Юра обдаровував мене іграшками, солодощами, цукерками. Пам’ятаю, як він робив мені гойдалки, катав на мопеді, а згодом і на мотоциклі. Але я не розділяла його захоплення, так і не полюбила техніку. А ще любив рибалити, доглядав за тваринками, за квітами. Та найбільше любив людей, при найменшій потребі завжди був готовий прийти на допомогу кожному.

Добрий, відвертий, з ніжною безтурботною усмішкою … Таким він залишиться в пам’яті всіх близьких і знайомих».

Зі спогадів мами Бобро Віри Юріївни:

«Свого сина пам’ятаю і дорослим чоловіком, і маленьким хлопчиком. Одного разу Юрчик пішов на балку порибалити. Тож чекали з рибою, а він повернувся з повною сумкою кошенят. Хтось викинув, а він пожалів, приніс додому і вигодував.

А ще зовсім маленьким ходив зі мною в гори гриби збирати. Як же він плакав, коли хтось назбирає більше, аніж ми!»…

05.10.2023 року близько 13 години Щудро Юрій Васильович загинув під час наступу поблизу населеного пункту Греківка, Луганська область, розміновуючи місце для розташування військової техніки. Через кілька годин цей населений пункт був звільнений, і там замайорів наш жовто-блакитний прапор.

Похований 20.10.2023 року в селі Новопетрівка, Магдалинівський район, Дніпропетровська область.